Прокинулись ми зранку третього дня і побачили, що надворі валить дощ. Ну ми то вже не сильно здивувались - в нас так завжди - як не подорож, то дощ і хмари (особливо коли ми подорожуємо в гористі місцевості). В нас є теорія, що таку погоду викликає Іра :). Моя ж заслуга - це місця на реставрації, чи просто зачинені з інших причин :) Є в нас ще друг; так от його особливе вміння - це їхати до місця призначення найдовшою дорогою :) Ну в цей раз його з нами не було :)
Отже повертаючись до планів на третій день :) В нас було заплановано відвідати мальовничий підйом на фунікульорі на Lookout Mountain (Гора Огляду), подивитись на цій горі на Rock City (в моєму розумінні це просто види на саму гору і на місто знизу) і звичайно пройтися печерами до підземного водоспаду Ruby Falls (рубі перекладається як рубін, але в даному випадку це ім'я, але до цього пізніше). Всі ці три пам'ятки знаходяться у 5 хвилинах одна від одної і на всі ці пам'ятки ми заздалегідь купили квитки :) Ми вирішили поїхати на саму гору спочатку і подивитись чи там йде дощ - хтозна, може там світить сонце :) Але не з нашою вдачею - там небо було також затягнуто хмарами і теж лив дощ. Тому ми майнули на водоспад - він то у печері, а там повинно бути сухо. До речі, вже тоді ми подумали, що тематика нашої подорожі цього разу якась печерна :)
Водоспад Рубі
Тож по приїзді до центру для відвідувачів, ми першим ділом рушили до магазинчику з сувенірами :) Ми як раз потрапляли на один з перших турів і в нас залишалось трохи часу подивитись на магніти :) Так як на вулиці йшов дощ, прагматичні американці не могли не виставити на продаж парасольки. Так як нами ніколи не було парасольки в наших подорожах ми вирішили купити одну - тим більше на парасольці було яскраво написано назву водоспаду. Ми також сподівались злякати дощ і хмари нашою покупкою :) До переваг цієї парасольки можна також віднести її розміри - під неї може спокійно стати 4-ро чоловік :) Взявши ще пару магнітиків (а як же без них? :) ) ми рушили до каси - і тут сталося!!! - в будівлю центру для відвідувачів заломилась купа китайців!!! :) Не знаю чи то ті самі китайці з минулого дня, чи то вже нова порція :) АЛЕ!, цього разу ми були перші (хе-хе-хе :) ); на щастя в нашу групу вони не потрапили :) Після того як ми розплатились за сувеніри (включаючи парасольку :) ) ми хотіли зайти у туалет перед годинною прогулянкою під землю, але ті ж самі китайці вишикувались у дві величезні черги у туалети, тому ми вирішили, що можемо потерпіти і рушили до ліфта, який незабаром відвіз нас у печери.
В цей раз нам також пощастило з гідом - ним виявився дуже енергійний молодий чоловік, звичайно ж з ДУЖЕ виразним південним акцентом. Тут ми знову в повну міру відчули на собі південний акцент :) Було дуже цікаво чути деякі слова і співвідносити їх з правильною американською вимовою (чи більш звичною для нас ньюджерсійською). Інші ж слова ми так і не змогли ідентифікувати, але загалом все було зрозуміло. До того ж гід був дуже жвавим і розказував дуже багато жартів... Загалом було цікаво і весело :)
Він нам розказав трохи про історію водоспаду. Печера з самим водоспадом немає природнього входу і була закрита для очей людей аж до 20 століття. В тій же скелі, що і водоспад знаходиться ще одна печера - печера Гори Огляду (яку затьмарила слава печири з водоспадом Рубі). У 1905 році природній вхід до печерери Гори Огляду було зачинено, щоб побудувати залізничний туннель, тому у 1920 печерний ентузіаст Лео Ламберт вирішив відкрити новий вхід у печеру трохи вище природнього входу. Він планував транспортувати туристів через елеватор. Його компанія почала свердлити новий отвір у 1928 і одного дня вони наштовхнулись на невеличкий отвір приблизно 45 сантиметрів у висоту і 1 метр у довжину. Розвідавши цей отвір вони знайшли печеру з водоспадом. Наступного походу у печеру Лео взяв з собою свою дружину і сказав їй, що назве водоспал на честь неї - Рубі. Так і отримав цей водоспад свою назву.
Дорогою до водоспаду ми проходили повз багато сталактитів та сталагмітів. Деяким з них давали імена - чи то риба, чи то віслюк, чи навіть бекон :). Також ми зустрічали по дорозі "виживших" людей. Як нам пояснив гід, всіх, хто повертався від водоспалу називали так :) Ті, хто йшов в сторону водоспаду повині були вжатись у стіни і пропускати тих, хто повертався. Насправді деякі ходи у печерах дуже вузькі - тому це було необхідно, щоб розминутись.
 | ||
Осел
Сказати, що нам дуже сподобалось, значить нічого не сказати. Насправді дуже дивовижний водоспад. У печері з водоспадом грає красива музика, до то ж він підсвічується різними кольорами і виглядає це все дуже класно! Неважко уявити, що людей не вигнати з тієї краси. Як з цим боряться працівники аттракціону? Дуже просто, наш гід нас попередив, що в нас є 10 хвилин для того, щоб насолодитись водоспадом. Потім просто вимикають світло, тому хочеш не хочеш тобі доведеться піти :)
Дорога назад майже нічим не запам'яталась, бо в основному ми просто рухались в сторону виходу і нам вже майже нічого не розповідали :) Цього разу вже нам всі поступались дорогою :) Звичайно там були й китайці, але ми їх випередили цього разу (хе-хе-хе) :)
Вибравшись з печер, нас знову зустрів дощ (навіть придбана парасолька його не злякала :) ). Тому ми вирішили їхати до гуральні Джека Деніела. Квитки, що ми придбали на фунікульор дійсні протягом року, тож ми записали собі, що нам треба буде туди ще повернутись, і наступного разу нас навіть дощ не злякає :)
Гуральня Джека ДеніелаПоловину дороги до гуральні нас таки супроводжував дощ, а ми все сподівались, що він закінчиться і вийде сонце. Другу половину супроводжувала просто морось :) Таки дощовий день видався. В основному дорога нічим не запам'яталась, так, було трохи гір на шляху, але ми вже звикли до горбистої місцевості. Єдине, що кинулось у вічі - це велика воєнна база прямо біля містечка, у якому була гуральня. На в'їздах до бази, які ми проїзджали стояли списані у відставку літаки. До речі, весь периметр бази був огороджений густим лісом (мабуть, щоб ніхто не підглядав чим там займаються :) ). Але парканів ми не бачили, мабуть вони були за лісом.
Дорогою нам не вдалось пообідати, тому ми вже вирішили, що поїмо у містечку, в яке ми їхали - у Лінчбурзі. Ми то думали, що в такому місці повинні бути гарні ресторани зі смачною їжею. Ага, авжеж :) Насправді там було 4 місця, де можна поїсти. В першому місці можна посидіти тільки якщо ти заздалегідь зарезервував місце (звичайно ж, ми вже майже забули, що це святковий вікенд). У другому місці нам не сподобалось, що до нас ніхто не підходив дуже довго, тому ми встали і пішли. У третього місця були дуже погані відгуки. В останньому місці ми таки вирішили поїсти. Ну що я можу сказати - їсти в цьому ресторані не раджу - називається Whiskey Runners Restaurant. Їжа там дуже посередня. Тож пообідаши там ми поїхали у музей-гуральню Джека. При в'їзді на парковку нам сказали, що ми звичайно можемо спробувати припаркуватись на парковці, але їм мало вірилось, що ми знайдемо там місце. І справді, машин там було просто тьма-тьмуща. Добре, що від центру містечка йти до музею було трошки менше 5 хвилин :) Тому ми знову повернулись до центру міста і там припаркували машину.
Одразу у музеї ми пішли за квитками на тур (який, до речі, безкоштовний). Тур з дегустацією був платним, але всі квитки вже давно були розпродані :) Нічого не залишалось, як піти на стандартний тур. Нам видали квитки з номером нашого туру. На них було написано 14. Як виявилось в той час був тільки п'ятий тур. Нам довелось чекати близько години, поки підійде наша черга. Але там було не нудно, в головному холі музею було багато розповідей про гуральню і про самого Джека, різні предмети тих часів, коли Джек ще маленьким успадкував гуральню. Поки ми стояли біля одного зі стендів, до нас "підкрався" один з гідів - і як крикне "ХТО НАСТУПНИЙ НА ТАКИЙ-ТО ТУР?". Він то не підкрався, а просто проходив повз нас, але кричав він дуже голосно :). Прочитавши всі плакати з розповідями ми вийшли прогулятись по території біля музейчику. Ось сама будівля музею:
Коли ми нарешті дочекались свого туру, за толпою відвідувачів ми побачили нашого гіда. Ним виявилась старенька бабця, років 70 якщо не більше :) Нажаль в неї теж був акцент, до якого додавався дуже тихенький голос. Тому особисто мені нічого з туру не запам'яталось, що вона казала. Добре, що хоч почитали історії на стендах...
А взнали ми наступне :) : для Джека Деніела виробництво віскі почалось дуже рано. У віці 7 років він переїхав жити до священника, який мав невеличку гуральню. Там маленький Джек і опанував мистецтво виготовлення віскі. У 1859 році священника, з яким жив Джек, змусили обирати між служінням церкві та виготовленням віскі, тож він продав свою гуральню Джеку. Для хлопчика 13 років у ньгого був хист до ведення бізнесу і зовсім скоро він вже почав транспортувати віскі до Алабами. Це перший дистилятор Джека:
За період 1880 року, маленька гуральня, вже містера, Джека Деніела стала найбільшою у Теннессі. Гуральня могла б бути і більшою, але впертість Джека завадила - він не хотів, щоб до його гуральні приставили це одного митного інспектора. Тому на той час всього 8 бочок "витікали" з гуральні щоденно. У 1904 році його віскі було назавано найкращим віскі у світі.
Також ми взнали, що віскі зберігається у дубових бочках, які трохи "підсмажені" зсередини. Ці бочки потім кладуть у семиповерхову бідівлю і в залежності від поверху, де знаходиться бочка, віскі має різний колір.
Всього використовується 3 види зернових для виготовлення віскі - кукурудза, жито та ячмінь. Всі три поєднуються відповідно до співвідношення, яке було розроблено Джеком.
Всіх нас погрузили на автобусики і підвезли до початкового місця туру. Потім всіх вишикували по зросту і сфотографували на пам'ять всю групу, пояснивши, що ці фотографії можна буде викачати з офіційного сайту гуральні. Вони там будуть у відкритому доступі протягом 3 місяців, щоб мати підтвердження для друзів, що ти справді був на турі у гуральні :)
Нажаль у численних приміщеннях було заборонено фотографувати. Пояснювали це тим, що там дуже висока концентрація спирту у повітрі, а статика від електронних приладів може підпалити це все. Нам у це не сильно вірилось, але що поробиш... Але спирту у повітрі там таки багато - майже всюди пахло бражкою, яку підсилювала волога й дощова погода :)
  Нешвіль
Насправді ми не очікували багато від цього міста. Ми планували, що пройдемось по центру міста для галочки і раненько приїдемо у готель. Проте це місто приготувало нам сюрприз. Ми то думали, що там буде одна-дві висотні будівлі і все, але це було не так. Місто було досить багатоповерхове.
До того ж навідміну від усіх великих міст, в яких центр міста вимирає на вихідні (який вважається бізнес центром міста), у Нешвілі було як у Нью-Йорку. Купа людей ходила по вулицям, по дорогам їздили машини і карети з туристами. На тротуарах грали музики і співали кантрі музику. Багато хто розпивав пиво прямо на вулицях (що у багатьох місцях заборонено). Але атмосфера була дуже доброзичлива і "тепла". Взагалі місто нам ДУЖЕ сподобалось! Таки туди варто приїхати іще раз.
В одному з ресторанів ми хотіли поїсти, але чекати вільного столика треба було більше години. Так як дуже хотілось їсти, ми рушили до іншого ресторанчика/барбікю з типовою сільською атмосферою. Ти приходиш у ресторан, стоїш у черзі, потім підходиш до прилавків і кажеш, що ти хочеш з цих прилавків і одразу розплачуєшся. Потім шукаєш собі вільний столик (не обов'язково повністю вільний - можна підсісти до людей :) ). Ну що ж, тут таки окупилась погана їжа у Лінчбурзі. Такого смачного барбікю м'яса ми не їли ніколи :) Вдосита наївшись ми продовжили прогулянку містом, яке і не думало лягати спати :). На черговій вулиці нам відкрилась аллея нічних клубів, пабів і барів :) Звичайно там людей було теж дуже багато. Веселі відвідувачі звішувались з вікон деяких пабів підтанцьовуючи під музику з сусідніх барів. Загалом там було просто ГА-ЛА-ЛА :) Місто просто відпочивало!!! Ми ще пройшлись до набережної і подивились на види річки в той вечір.
МАЛО НЕ ЗАБУВ :), як ми приїхали у Нешвіль, ми першим чином заїхали у великий парк, в центрі якого було побудовано точну репліку грецького Партенону! Все у точних розмірах оригінальної будівлі. Зараз в цій будівлі знаходиться музей мистецтв. Ми, чесно кажучи, думали, що всередині будуть статуї Вашингтона або Лінкольна :)
Видно мене більше вразив центр міста, ніж цей парк. Але й він теж додав щось своє до загального уявлення про місто :)
Нью-Йорк називають містом контрастів, але і Нешвіль теж можна віднести до цієї категорії. Хіба що трохи інших контрастів. Не знаю як описати відмінність контрастів цих двох великих міст, але вона (відмінність у контрастах) є. Мабуть таки у Нешвілі відчувається сільська якість людей. Ми зустріли багато дуже різних людей - там були і селюки, які приїхали в своїх найкращих нарядах відтягнутись у місті, були і міські жителі, які виряджались не так барвисто. За що мені подобаються Штати, так це за те, що ніхто не буде на тебе косо дивитись якщо ти навіть прийдеш в центр міста у піжамі. Ну мабуть тобі треба так, яке кому діло...
Таки згадуючи зараз усю подорож, напевно це місце є одним з найяскравіших з усієї подорожі. Вся та атмосфера свята і веселих і по-сільському добрих людей дуже запала в душу. Це було дуже світле місце - навіть вночі :) Хотілось залишитись там подовше. Навіть кінні поліцейські нам з радістю позували :)
АЛЕ нажаль в нас як завжди не було часу, бо треба було ще їхати до готелю, а зранку знову рано прокидатись і рушати в дорогу. Тому ми ще раз пройшлись веселими вуличками до парковки і рушили у готель.
|
Comments