Цього ранку день привітав нас яскравим сонцем. Ну нарешті, подумали ми, погода вирішила змінити дощ на сонце :) З піднесеним настроєм ми рушили до музею Корветів, з великим нетерпінням - це найбільший музей, який розповідає багато історії про Корвети.
Ну що ж, на фабрику ми можемо потрапити й іншим разом (тим паче нам все-одно треба повернутись в Теннесі і піднятись на гору - до Кентаккі теж недалеко :) ) - в музеї теж повинно бути на що подивитись. Ми запланували аж 3 години провести у музеї - АЛЕ - нажаль музей не виправдав наших очікувань. До того ж там було дуже мало корветів (для порівняння на ньюджерсійських виставках корветів набагато більше ніж було у музеї). Загалом склалось враження, що музей трохи недоглянутий, все наче чисто та охайно, але відчуття все-одно залишилось. Запам'яталось декілька цікавих фактів, про які ми і не здогадувались. Виявляється усі корвети, починаючи з найпершої моделі 1953 року, були зроблені зі скловолокна - зроблено це для того, щоб цей потужний автомобіль був легшим. Тільки потім скловолокно замінили на вуглеволокно. Тобто металу у Корветів не так вже й багато :)
Другий факт розповідає про емблему Корветів. Всім прихильникам корветів відомо, що на емблемі зображено 2 прапори - один з фінішною шахівницею, а на другому поєднано емблему Шевроле та Флер де Ліс (в перекладі з французського - квітка лілія). Але мало кому відомо, що замість прапору з лілією в оригінальній емблемі першої моделі Корвету був Американський прапор. Ця оригінальна емблема (з американським прапором) була відправлена до Нью-Йоркського автошоу на прототипі першого Корвету. Протягом підготовки до показу один з юристів Дженерал Моторс (Дженерал Моторс, до речі, володіє маркою Шевроле) забракував таку емблему, тому що Американський прапор заборонено використовувати на комерційних продуктах. Тому було розроблено нову емблему і відіслано на автошоу всього за ніч, яку встановили буквально за пару годин до відкриття автошоу.
Також була ще цікава розповідь про історію одного з Корветів. У 1970 році було викрадено Корвет, який коштував приблизно 2200 долларів на той час. Власник Мейфілд звичайно ж повідомив про це у поліцію, але машину так і не знайшли. Після 4 років марних розшуків машини Мейфілд вже зовсім втратив усі надії на те, що він колись знайде її. Але через 39 років новий власник купив цю саму машину за 65 тисяч долларів. Коли він проходив техогляд, інспектор перевірив серійний номер і виявив, що ця машина була викрадена. Тому цей новенький і дорогий автомобіль повернули Мейфілду - майже через 40 років з дня його викрадення. Ось така історія :)
Їжа там була доволі проста, але дуже смачна і дешева. Ми там були у неділю о 12 годині дня - як раз всі люди повертались з недільної служби у церкві (ми зробили такий висновок тому, що всі чоловіки були вдягнені у костюми, а жінки у плаття). Яскраве підтвердження стереотипу набожних людей з півдня - всі були вдягнені у найкращі вбрання :)
Отже ситно пообідавши ми продовжили наш маршрут і завчасно приїхали у парк. У центрі для відвідувачів нам розказали, що є багато різних турів у печери - як ми дізнались згодом, у парку дуже багато печер. На данний момен відкрито і нанесено на карту 400 миль печер, але це все ще не межа, ще є багато невідкритих печерних тунелів, деякі з яких знаходяться під водою. Тому перед нами постав вибір - який же з турів обрати, який кращий. До цього рівняння також додавались рамки у часі і години наступних турів. Порадившись з одним з рейнджерів та між собою ми вирішили, що оберемо 2 тури: перший називається "Історичний Вхід" (на який ми могли сходити і самі - печери широкі, тому до певного місця людям дозволяють ходити туди і без супроводу гіда); другий тур називається "Замерзла Ніагара". На цей тур без гіда не пускають, і як нам розповіли - це дуже гарний тур. Придбавши квитки на тури в нас залишалось хвилин 40-50 до початку другого туру. Ми вирішили швиденько збігати на перший :) І справді, печери виявились ДУЖЕ великими зі сторони історичного входу у печери - дуже вразили нас розміри.
Швиденько пробігши печерами до зачиненої ділянки ми повернули назад (далі без провідників не пускали). Воно і добре, що далі не пускали, бо якби ми пішли далі, то не встигли б на другий тур.
Ми якраз вчасно прийшли до місця, від якого рушали автобуси на тур "Замерзла Ніагара". Через пару хвилин до всієї групи підійшов рейнджер, сказав, що його звати Террі і почав розказувати про правила безбеки під час туру. З цим гідом нам теж пощастило - дуже енергійний і гучний чоловік почав залякувати всіх, щоб відсіяти тих, кому цей тур не до снаги. Спершу він сказав, що всім, у кого є проблеми зі здоров'ям категорично забороняється йти на цей тур: "Вам доведеться пробиратись через вузькі отвори, спускатись по сходам, йти по місточкам і взагалі, якщо ви думаєте, що з поламаною ногою ви там пройдете, то ви дуже помиляєтесь", сказав він :) . Так як ніхто і не думав лишати тур, він продовжив: всім, у кого клаустрафобія теж наполегливо рекомендував покинути тур, бо там місцями дуже мало місця. Розказав навіть маленьку історію, як комусь стало погано в закритому просторі і як його витягали потім більше двох години з тієї печери. Але навіть після такої історії ніхто не покинув тур. Видно, що наша група була настроєна по-бойовому - ніхто і не думав вставати :) Останнім козиром гіда було те, що в печерах немає ніяких туалетів, а тур триває 2 години - навіть тут всі залишились сидіти. Видно, що рейнджер зрозумів з ким має справу, тому наостанок сказав - всім, хто боїться висоти - не дивіться вниз :)
Нас всіх розсадили у 3 автобуси і повезли до входу в печеру. Як ми всі приїхали до печери, Террі іще раз розказав про правила поведінки у печері - зупиніться коли фотографуєте, попереджайте тих, хто позаду про небезпеки попереду і т.і. Він також попередив, що простору буде небагато, тому всі будуть рухатись ланцюгом. У голові ланцюга буде Террі, а ще один рейнджер буде замикати і слідкувати, щоб нікого не загубили у печерах. Рейнджер також провів аналогію цього входу з раковиною на кухні: так як це перпендикулярний отвір, то вода стікає по стінкам печери як у раковині, тому дорога буде волога :)
Вхід у печеру називається "Новий Вхід". Така назва походить з 1920 року і історія дуже банальна - нафтовий магнат зацікавився цією печерою і хотів знайти новий вхід. Він взнав про діру, в якій часто грали діти і в якій було прохолодно, що наштовхувало на думку, що там є вхід у печеру. Він купив землю на якій була ця діра і трохи роширив отвір за допомогою динаміту. Назвав він цей отвір "Новий Вхід". На даний момент відомо 25 входів у печеру: 15 з них природні і 10 зроблені людиною. Також цікаво зазначити, що на всіх входах, які утворені людиною встановлено повітряний замок (не знаю як правильно це назвати, але ці отвори герметично закриваються) з метою збереження природної атмосфери печери.
Після входу у печеру почався спуск вузькими сходами донизу. Загалом там 280 сходинок, які спускаються на глибину в 250 футів - приблизно 76 метрів. В деяких місцях було на стільки вузько, що доводилось пробиратись боком. До речі, Террі порадував, що нам не доведеться підніматись цими самими сходами :) Отже після 20 хвилин спуску ми нарешті дістались до відкритої печери, в якій рядами стояли лавки. Ми всі розсілись там і Террі розповів трохи про історію цього входу. Як виявилось, першим дослідникам цього входу знадобилось 2 тижні, щоб спуститись за допомогою тросів. Перші сходи, які були побудовані були зроблені з дерева і були досить небезпечними. Мало того, що вони були дуже слизькими від вологи, так вони ще гнили віж тієї ж самої вологи. Тому згодом вони були замінені на стальні сходи і поручні. Коштували нові сходи 3000 долларів. Всі здивувались і подумали, що дуже дешево за такі гарні сходи. Проте Террі уточнив, що 3000 це тільки за одну сходинку :) Компанія, яка встановлювала ці самі нові сходи займалась оснащенням підводних човнів і мала досвід з вузькими просторами :) Після цього ми рушили коридорами далі до наступної печери. В ній також стояли лавки і після того як всі розсілись Террі продовжив розповідь. У печері було відкрито 130 видів живих організмів, а самі печери були утворені водою, яка поступова розмивала вапнякові породи плато. Хтось також запитав, чи безпечно знаходитись у печері під час землетрусу (видно когось з групи це питання дуже хвилювало :)), але Террі завірив, що знаходитись у цих печерах набагато безпечніше ніж над ними - стелі печер утворюють арки, які дуже міцні.
Потім він попередив всіх, що погасить ліхтарик, і на рахунок три вимкнув його. Після кількох "АХ" і "ОХ" він попросив всіх помовчати - ПОВНА ТЕМРЯВА І ПОВНА ТИША. Ця печера одна з небагатьох місць, де можна "побачити" і відчути повну темряву.
Після цього перепочинку нас чекав останній відрізок до родзинки туру - замерзлої Ніагари (до речі, виявляється англійською читається Наягра). Террі нас попередив, що в нас буде вибір: чи продовжувати йти до виходу, чи спуститись на 59 сходинок ще вниз, щоб зназу подивитись на сталактити та сталагміти :) Ну ми звісно вирішили спуститись - адже ми вже були тут, то чому б і ні? :) І це було того варто! Насправді немає слів, щоб описати ту красу, та й фотографіями не передати - треба побачити все на власні очі. То було дуже чудове видовище. Щоб повністю оцінити ту печеру, її треба побачити на власні очі! Отже насолодившись видами печерних утворень, ми рушили в сторону виходу, де нас вже чекали три автобуси, які нас привезли до входу (вихід знаходиться на іншому рівні з іншого боку пагорбу, тому нам не треба було підніматись тими самими сходами).
Автобуси привезли нас назад до звичного :) центру для відвідувачів. Тепер, коли ми взяли 2 тури замість одного, наше випередження часу знову змінилось на відставання, тому ми одразу майнули до меморіалу Лінкольна.
Отже по приїзду до чергового Національного Парку, який так і називається "Місце народження Лінкольна" ми очікували погуляти там годинку, чи півтори максимум. Але є одне але :) Як виявилось, в цьому місці знову діяв східний час (східний часовий пояс). Тому замість півтори години нам залишалось трохи менше пів годинки. Ще й як на зло до нас причепився один з працівників центру для відвідувачів. Він запитав нас вже стандартне питання - звідки ж ми. Що цікаво, що ми майже всім казали, що ми з Нью Джерсі, а не з України. Вони то й вірили. Тепер мабуть думають, що всі у Нью Джерсі говорять з таким жахливим акцентом як у нас :) Але з іншого боку це недалеко від правди - кого тільки в Нью Джерсі немає, так що всі розмовляють як хочуть :) Так от, взнавши, що ми не місцеві він почав розказувати як тут багато у парку можна подивитись. Вибачте, він на годинник дивився? Йому то тут ще й завтра сидіти, а в нас залишалось все менше часу на парк. Тому люб'язно відкланявшись, ми швиденько купили пару магнітиків і побігли дивитись на парк. Добре, що парк не дуже великий і його можна пройти весь за декілька годин. Ми зупинились на основному визначному місці - це хатинка, яка була побудована з колод, з яких колись була побудована хатина, у якій народився Лінкольн. Ось так от піклуються про свою історію американці.
Знову до теми шанування американцями своїх видатних президентів - ця хатинка знаходиться всередині великої меморіальної будівлі! Взагалі весь культ президенства - це оновлена грецька міфологія :) В центрі пантеону богів звичайно Вашингтон-Зевс :)
Погода стояла чудова (що дуже дивно для нас :)) - промені сонця, що заходить, людей майже немає, то нам дуже-дуже сподобалось! Було якось красиво і спокійно. І тут пролунала сирена на весь парк і голос з гучномовців попередив, що грати парку закриються через 10 хвилин і всіх чемно просять покинути парк. Також сказали, хто не встиг повністю все роздивитись, того запрошують повернутись наступного дня :) Нічого не залишалось робити - пішли ми до машини. За пару хвилин до закриття ми виїхали за межі парку і попрямували до останнього пункту на цей день, а саме міста Луівіль.
Чим нас привабило це місто так це тим, що в ньому було багато будівель Вікторіанського стилю. Так як вже був вечір, то ми вирішили пройтись однією з вулиць з найбільшою кількістю історичних будинків. Видно, що колись давно тут жили багаті люди. Проте зараз популяція змінилась - чи то роботи стало менше, чи то відміна рабства спричинила занепад, я не вдавався в подробиці. Але будинки були не дуже доглянуті, та й кількість афроамериканців на вулицях була більшою, ніж ми очікували :)
Чесно кажучи мені місто не сподобалось. Я не кажу, що на будинки не варто подивитись, ні - навіть зараз вони дуже красиві і пишні. Просто загальне враження від міста не дуже - якесь темне і сумне - наче саме місто сумує за пройденими часами.
Нам ще дуже запам'яталась дорога з реверсивною полосою (полоса має напрямок руху, який залежить від часу доби). Тут дуже рідко коли можна побачити такий вид розмітки, точніше більше ніде я такого не бачив. Тут то й перехресть з колом дуже мало - америкаці взагалі не знають, що на таких перехрестях робити, тому всі пропускають всіх :) А ще що запам'яталось, так це дорогі ресторани, не знаю на кого вони розраховані. До того ж більшість вже була зачинена... Зрештою ми знайшли один ресторан, який ще був відчинений і не занадто дорогий. Відвідувачами там були тільки ми і там ми попробували Кентукійського пива (того, яке витримане 2 тижні у бочках від бурбону) :) Я взяв те, що було не сильно міцне (була моя черга сідати за кермо). Видно пиво зробило своє діло - нам наче вже й сподобалось місто :) Смачно поївши ми рушили в сторону нашого готелю неподалік від міста Лексінгтон. В цьому місті в нас було заплановано провести багато часу, але про це вже у наступній розповіді :)
Національний музей Корветів
Чому музей саме у Кентаккі - так це тому, що у Кентаккі знаходиться єдина фабрика по виготовленню цих машин (спершу Корвети збирали у штаті Мічіган). На фабрику можна теж потрапити і побачити на власні очі як збираються Корвети, але знову наша вдача втрутилась у наші плани - тури на фабрику відмінені до осені.Ну що ж, на фабрику ми можемо потрапити й іншим разом (тим паче нам все-одно треба повернутись в Теннесі і піднятись на гору - до Кентаккі теж недалеко :) ) - в музеї теж повинно бути на що подивитись. Ми запланували аж 3 години провести у музеї - АЛЕ - нажаль музей не виправдав наших очікувань. До того ж там було дуже мало корветів (для порівняння на ньюджерсійських виставках корветів набагато більше ніж було у музеї). Загалом склалось враження, що музей трохи недоглянутий, все наче чисто та охайно, але відчуття все-одно залишилось. Запам'яталось декілька цікавих фактів, про які ми і не здогадувались. Виявляється усі корвети, починаючи з найпершої моделі 1953 року, були зроблені зі скловолокна - зроблено це для того, щоб цей потужний автомобіль був легшим. Тільки потім скловолокно замінили на вуглеволокно. Тобто металу у Корветів не так вже й багато :)
Національний парк Мамонтова Печера
Замість запланованих 3-х годин у музеї, ми провели всього близько години. Так як тепер в нас був вільний час, ми непоспішаючи поїхали до національного парку Мамонтова Печера. Це ще раз підтвердило тематику нашої подорожі - знову печери :), але ми не могли пропустити ці печери, так як вони були серез 10 місць, які просто потрібно побачити у Кентаккі :). Дорогою до парку ми ще заїхали в ресторан типу столової (навідміну від мереж ресторанів це зазвичай домашня кухня).
Отже ситно пообідавши ми продовжили наш маршрут і завчасно приїхали у парк. У центрі для відвідувачів нам розказали, що є багато різних турів у печери - як ми дізнались згодом, у парку дуже багато печер. На данний момен відкрито і нанесено на карту 400 миль печер, але це все ще не межа, ще є багато невідкритих печерних тунелів, деякі з яких знаходяться під водою. Тому перед нами постав вибір - який же з турів обрати, який кращий. До цього рівняння також додавались рамки у часі і години наступних турів. Порадившись з одним з рейнджерів та між собою ми вирішили, що оберемо 2 тури: перший називається "Історичний Вхід" (на який ми могли сходити і самі - печери широкі, тому до певного місця людям дозволяють ходити туди і без супроводу гіда); другий тур називається "Замерзла Ніагара". На цей тур без гіда не пускають, і як нам розповіли - це дуже гарний тур. Придбавши квитки на тури в нас залишалось хвилин 40-50 до початку другого туру. Ми вирішили швиденько збігати на перший :) І справді, печери виявились ДУЖЕ великими зі сторони історичного входу у печери - дуже вразили нас розміри.
Ми якраз вчасно прийшли до місця, від якого рушали автобуси на тур "Замерзла Ніагара". Через пару хвилин до всієї групи підійшов рейнджер, сказав, що його звати Террі і почав розказувати про правила безбеки під час туру. З цим гідом нам теж пощастило - дуже енергійний і гучний чоловік почав залякувати всіх, щоб відсіяти тих, кому цей тур не до снаги. Спершу він сказав, що всім, у кого є проблеми зі здоров'ям категорично забороняється йти на цей тур: "Вам доведеться пробиратись через вузькі отвори, спускатись по сходам, йти по місточкам і взагалі, якщо ви думаєте, що з поламаною ногою ви там пройдете, то ви дуже помиляєтесь", сказав він :) . Так як ніхто і не думав лишати тур, він продовжив: всім, у кого клаустрафобія теж наполегливо рекомендував покинути тур, бо там місцями дуже мало місця. Розказав навіть маленьку історію, як комусь стало погано в закритому просторі і як його витягали потім більше двох години з тієї печери. Але навіть після такої історії ніхто не покинув тур. Видно, що наша група була настроєна по-бойовому - ніхто і не думав вставати :) Останнім козиром гіда було те, що в печерах немає ніяких туалетів, а тур триває 2 години - навіть тут всі залишились сидіти. Видно, що рейнджер зрозумів з ким має справу, тому наостанок сказав - всім, хто боїться висоти - не дивіться вниз :)
Вхід у печеру називається "Новий Вхід". Така назва походить з 1920 року і історія дуже банальна - нафтовий магнат зацікавився цією печерою і хотів знайти новий вхід. Він взнав про діру, в якій часто грали діти і в якій було прохолодно, що наштовхувало на думку, що там є вхід у печеру. Він купив землю на якій була ця діра і трохи роширив отвір за допомогою динаміту. Назвав він цей отвір "Новий Вхід". На даний момент відомо 25 входів у печеру: 15 з них природні і 10 зроблені людиною. Також цікаво зазначити, що на всіх входах, які утворені людиною встановлено повітряний замок (не знаю як правильно це назвати, але ці отвори герметично закриваються) з метою збереження природної атмосфери печери.
Потім він попередив всіх, що погасить ліхтарик, і на рахунок три вимкнув його. Після кількох "АХ" і "ОХ" він попросив всіх помовчати - ПОВНА ТЕМРЯВА І ПОВНА ТИША. Ця печера одна з небагатьох місць, де можна "побачити" і відчути повну темряву.
Після цього перепочинку нас чекав останній відрізок до родзинки туру - замерзлої Ніагари (до речі, виявляється англійською читається Наягра). Террі нас попередив, що в нас буде вибір: чи продовжувати йти до виходу, чи спуститись на 59 сходинок ще вниз, щоб зназу подивитись на сталактити та сталагміти :) Ну ми звісно вирішили спуститись - адже ми вже були тут, то чому б і ні? :) І це було того варто! Насправді немає слів, щоб описати ту красу, та й фотографіями не передати - треба побачити все на власні очі. То було дуже чудове видовище. Щоб повністю оцінити ту печеру, її треба побачити на власні очі! Отже насолодившись видами печерних утворень, ми рушили в сторону виходу, де нас вже чекали три автобуси, які нас привезли до входу (вихід знаходиться на іншому рівні з іншого боку пагорбу, тому нам не треба було підніматись тими самими сходами).
Місце народження Абрахама Лінкольна
Мало хто знає (принаймні ми не знали точно), що батьківщиною Лінкольна є штат Кентаккі. Це згодом він переїхав до Ілліною, і вже там набув слави як політик.Отже по приїзду до чергового Національного Парку, який так і називається "Місце народження Лінкольна" ми очікували погуляти там годинку, чи півтори максимум. Але є одне але :) Як виявилось, в цьому місці знову діяв східний час (східний часовий пояс). Тому замість півтори години нам залишалось трохи менше пів годинки. Ще й як на зло до нас причепився один з працівників центру для відвідувачів. Він запитав нас вже стандартне питання - звідки ж ми. Що цікаво, що ми майже всім казали, що ми з Нью Джерсі, а не з України. Вони то й вірили. Тепер мабуть думають, що всі у Нью Джерсі говорять з таким жахливим акцентом як у нас :) Але з іншого боку це недалеко від правди - кого тільки в Нью Джерсі немає, так що всі розмовляють як хочуть :) Так от, взнавши, що ми не місцеві він почав розказувати як тут багато у парку можна подивитись. Вибачте, він на годинник дивився? Йому то тут ще й завтра сидіти, а в нас залишалось все менше часу на парк. Тому люб'язно відкланявшись, ми швиденько купили пару магнітиків і побігли дивитись на парк. Добре, що парк не дуже великий і його можна пройти весь за декілька годин. Ми зупинились на основному визначному місці - це хатинка, яка була побудована з колод, з яких колись була побудована хатина, у якій народився Лінкольн. Ось так от піклуються про свою історію американці.
Знову до теми шанування американцями своїх видатних президентів - ця хатинка знаходиться всередині великої меморіальної будівлі! Взагалі весь культ президенства - це оновлена грецька міфологія :) В центрі пантеону богів звичайно Вашингтон-Зевс :)
Луїсвіль
Дотою заснування міста вважається 1778 рік. А вже у 1780 Вірджинія визнала поселення як місто (на той час ще не було штату Кентаккі, а землі належали штату Вірджинія). Названо місто на честь короля Франції Луї XVI, солдати якого на той час воювали на стороні революції проти Британії.
Comments